Вже пішов 8 рік, як ми живемо у такій омріяній, для багатьох, Європі. А точніше – у Німеччині. Сьогодні я розповім вам, як це було і чи насправді тут так добре, як всі думають. Беріть чайок і печенько… Приємного перегляду. 😉
Вперед до мрії
Зразу після нашого весілля, у 2014 році, перед нами постав вибір… Поїхати нам у романтичну весільну подорож і безсовісно протринькати всі зібрані на свальбі гроші на нас, любимих, молодих, закоханих, або вкласти гроші у переїзд в Європу. Довго не думаючи, ми обрали другий варіант. Тоді, 7 років назад, нам здавалося, шо Європа, це якиїсь паралельний світ, бо в неї всі чогось так хочуть. Нам не було страшно, бо там вже жив мій брат і ми мали де побути на перший час. Перед нами стояли відкриті двері у нове, самостійне, доросле життя…
Білети у доросле життя
Білети напрямком “Мукачево-Краків”, “Краків-Дюссельдорф” були куплені, я малювала собі наше ідеальне життя як у фільмах, бігала з Мамою по магазинах, шукаючи нові платічка, шоби покоряти улиці Німецьких міст. І лиш мій Ідеальний Чоловік, в той час, як я крутилася перед зеркалом в примірочних, читав і вчив німецькі закони, а їх тут – ого-го! І як показав час, це був дуже правильний поступок…
День “Х”
От і настав той час… Середа. Теплий червневий день, прощальний обід з рідними, сльози розлуки. Тоді ми не знали, коли побачимось на наступний раз… Таксі чекає внизу, моя сестричка ще раз, з сльозами на очах, спитала, чи точно я хочу їхати. Я через свій комок в горлі не змогла сказати ні слова і лиш невпевнено пожала плечима… Папа поміг нам знести речі, ми сіли в машину і поїхали… Поїхали в таку жаданну Європу…
По дорозі, сидячи в автобусі, дивлячись як за вікном мелькають вітряки, ми, молодожони, мріяли, як будемо жити, кожний вікенд їздити в Париж на сніданок, або в Брюссель за свіжими бельгійськими вафлями…
Перша стадія – захоплення
Перший тиждень в Німеччині був просто прекрасний. Ми гуляли, роздивлялись, восхіщалися Європейською чистотою і менталітетом. Ходили по магазинам і не розуміли, як ми могли жити до цього в Україні, без такого колосального вибору всього на світі! У мене розбігалися очі і я гребла в корзіну для покупок всьо, шо “блистіло” (ага, я ще та жертва маркетинга)… І дійсно, в Німеччині вибір товарів настільки великий, шо деколись вже сам не знаєш чого хочеш. Ми звонили майже кожен день Батькам і казали, які ми щасливі.
В той час було майже все так, як ми собі мріяли… Кожний вікенд – нова країна і нові міста, красиві і затишні європейські кафешки як на фото у журналах, перші покупки справжніх брендових речей, привітні і завжди посміхаючіся, довольні життям люди… Тоді я посправжньому влюбилася в Німеччину. В саме той період, я відчула – тут мій Дім. Я наче все життя тут прожила. Я зовсім забула (і не хотіла згадувати) про Україну і як би це жорстоко не звучало, але я її тоді зреклася…
Коли грали німці з українцями в футбол, я вболівала за німців, коли мені привозили якісь подарунки (в основному це були якісь вкусняшки), я “фекала-бекала”, і казала, шо як можна їсти той “пластилін”, мене роздражали люди, які тут (в Німеччині) жили вже роками і вічно нили, шо вони хочуть назад в Україну, Росію або ще кудись. Моєму обуренню не було меж і я постійно говорила, нє, кричала тим людям: “В Україну??? Ага! Канєшно! І шо мені дала та Україна за всю мою жизнь? А тут вон які всюди возможності!!”
Але я тоді я ще не знала, шо чекає нас попереду…
Друга стадія – кидок у холодну воду
Час йшов і нам потрібно було шукати роботу і свою квартиру. І тут нас настигла перша проблема: квартиру без роботи було знайти майже нереально, так само як і роботу без договору оренди. Ми перший раз попали у замкнутий круг. Десятки “термІнів” за квартиру (термІн – це час зустрічі), які нічим не закінчувалися, бо коли власники бачили, шо ми дууууууже погано розмовляємо і не маємо роботи – перед нами закривали двері. Тут так прийнято, шо коли заїжжаєш в квартиру, ти маєш заплатити одразу за 2-3 місяці проживання (це називається Кауціон) і хоч гроші у нас були, і ми могли заплатити, у нас не було договору про роботу. Тому, нам всі як один, казали “Ауф Відерзейн!”.
Нарешті цей круг розірвався і ми, майже одночасно, знайшли роботу. Чоловік на повну робочу зайнятість (цілий день), а я на часткову. І тут ми побачили, шо і у Німеччині є “не дуже добрі” люди. Нас не так тепло зустріли в наших колективах, як ми того чекали, бо ми тоді ще не розмовляли їхньою мовою і звичайно, не розуміли шо вони говорять до нас. Тоді мої розові окуляри дали першу тріщинку, але я їх дуже вміло “полірнула”, і оділа знову. Це вже не були ідеальні, нові розові стьокла, але все ж таки були. Це був не легкий час і нам тоді доводилось задати дуже високих оборотів, шоби наш “двигун” міг тронути вперед і поступово набирати швидкість.
Ваша Ді 💋